Земля



Категории Ольга Кобилянська ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Недалеко вiд рiки Серету на Буковинi простяглося село Д. Навкруги нього — рiвнi поля, а iз заходу — великий панський лiс. Оддалiк виднiються ще невеликi лiски. Багато господарiв ïздили на заробiтки до Молдови, тому хати й подвiр'я занедбанi. А от хата Докiï, дружини заможного Ґазди Василя Чоп'яка, вигiдно видiлялася серед сiльських хат охайнiстю, ладом i чистотою, садком та квiтником. I все це завдяки господинi. Сам господар був пиякою, зневажав жiнку й бив ïï, продавав потихеньку свою землю. Докiя, вiдчуваючи, що втрачає щодень сили i здоров'я, вирiшує вiддати замiж свою молоду єдину доньку Парасинку, щоб бути спокiйною за ïï долю. Найкраще б ïй пiдходив син заможних газдiв Михайло , але тому йти в армiю. Тодi мати вирiшила, що вiддасть Парасинку за Тодорику, не дуже гарного, але непитущого, хазяйновитого й багатого хлопця. Дiвчина зi сльозами пiддалася на умовляння матерi. Вiдбувається весiлля. Дружбою у Тодорики був Михайло. Усi дiвчата крадькома на нього задивлялися, серед них i тиха панська най мичка Анна. Старий Iвонiка Федорчук говорив Докiï, що жалкує за такою невiсткою, як Парасинка. Тим бiльше, що й землi ïхнi поряд. У нього два сини, але зовсiм рiзнi. Михайло працьовитий i чемний, а Сава байдужий до господарства, не любить землi. То вiн i не одержить ïï, якщо не змiниться. Адже земля пiдпливла нашою кров'ю i нашим потом. Кожна грудка, кожний ступiнь може посвiдчити, як нашi крижi угиналися тяжко, дороблюючися ïï, як часто голодом i холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хлiба, але на неï, на грудочки ïï! Iвонiка розказував, як вони з жiнкою працювали на будiвництвi, залишили там здоров'я, як шкодували для себе кусника м'яса й ложки молока, обертали все в грошi, щоб купити побiльше землi. То хiба ж можна так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося? Докiя дивиться, як гуляє Михайло, i з жалем питає, чому той має йти до служби. Iвонiка признається, що має триста ринських i радо вiддасть ïх, щоб вiдкупити сина вiд служби. Пiде до жида й домовиться. А коли будуть бiля нього такi молодi робочi руки, як у Михайла, то все повернеться йому. Була весна. Iвонiка з Михайлом пiшли до мiста, а Сава — наглянути в полi бурдеï, де була худоба. Хлопець iз неприязню подумав про старшого брата — вказує йому, повчає. Ну й що, що любить чорнооку Рахiру? Хай його батько й посварився з батьком Рахiри Григорiєм за фальшиве свiдчення того, але вiн, Сава, у тому не винен. I нiчого, що Рахiра йому родичкою доводиться — вiн грiхiв не боïться. Сава любив стрiляти, тiшився, коли попадав у звiрину чи пташину, не думаючи, потрiбнi вони йому чи нi. Думав, як добре, що Михайла вiзьмуть до вiйська, тодi йому не треба буде критися, йдучи до Рахiри. Марiйка жила у згодi зi своïм чоловiком, поважала його. Була доброю господинею, але заощаджувала на всьому, тому в селi ïï звали скупою. Це ïï злило. Як не витрачає часу за балаканиною, не роздаровує добро, ïсть просту ïжу — то вже й скупа? Зате скiльки в неï добра в скринях, придбаного для своïх дорогих дiтей! Журилася, що Михайловi треба йти в армiю. Побiгла до ворожки, i та ïй нагадала великий жаль, що бiдним роздаватиме своє добро й од людей ховатиметься, а те, що наймилiше, пiде од неï далеко, те, що далеке, стане близько до серця. I Сава був високий на зрiст. Його обличчя можна 6 назвати гарним, якби не холодний блукаючий погляд великих сiрих очей. Хлопець прийшов додому, так i не напоïвши худоби, бо зголоднiв. Мати Почала його лаяти, що не дбає про худобу й господарство, що ходить до безпутноï дiвчини, сказала, щоб iшов туди, звiдки прийшов. Сава набрав яєць, вкрав курку й пiшов до Рахiри. Прийшли з мiста Михайло й батько, сказали, що хлопцевi все Ж доведеться йти до вiйська, бо жид, з яким Iвонiка домовився про I вiдкуп i якому дав грошi, десь зник. Наступного дня батько з Михайлом орали волами землю. Iвонiка дивився на сина й не мiг надивитися. Заговорили про Саву. Михай-Iло сказав, що треба з ним суворiше, розповiв, як той гостро йому вiдмовляв, ще й якимось зiллям ворожив. Зiйшлися на тому, що Сава молодий, дурний, його пiдмовляє Рахiра, ось коли Михайло пiде до вiйська, вiн буде допомагати батькам i порозумнiшає. Син порадив батьковi продати частину худоби, щоб легше було хазяйнувати, але Iвонiка надумав, що саме з цими волами його старший син розпочне разом з молодою дружиною своє господарство. Був травень. Михайло був у бурдеï, пас волiв, дивлячись на них, як на рiдню, особливо, коли дiзнався, що вони призначенi йому. I думав про панську робiтницю Анну, яку таємно любив. Вона наймичка, до мiста не поïде, та це ïй i не дозволить лиха мати, яка тiльки й знала, що забирати в неï заробленi грошi, Брат теж вимагав грошей i бив, як не мала ïх. Вперше Михайло побачив Анну на панському подвiр'ï, як разом лузали кукурудзу. Анна була гарна, скромна, знала багато рiзних робiт, не дозволяла хлопцям соромiцьких жартiв при собi. Усi ïï дуже поважали. Другого разу Михайло бачив дiвчину, як iшов до крамницi по сiль. Анна допомагала матерi чистити горох, а та почала скаржитися хлопцевi на невдячних дiтей. Михайловi було дуже жаль Анночки, яку так несправедливо лаяла ïï погана мати. Пiсля того Михайло став бачити Анну частiше, коли мав справу на панському дворi. Була вона iнша, нiж сiльськi дiвчата, — нiжнiша й тонких звичаïв, охайнiша. Товаришувала тiльки з дочкою Докiï Парасинкою. Сiльськi хлопцi мало нею цiкавилися, бо була бiдною, не мала нi землi, нi грошей.    Анна i сама не знала, як ïï душею заволодiв Михайло. Був вiн добрий до неï i не так, як iншi. Багатий, а говорив, як з рiвною собi. Одного разу Анна поверталася з грибами з лiсу, припiзнилася Тут на стежцi ïï чекав Михайло. I зiзнався, що давно ïï любить, хоче мати за жiнку. Анна не сподiвалася такого щастя i теж призналася, що любить Михайла. Вони вирiшили поки що не зiзнаватися нiкому. У цей час дiвчинi здалося, що iз сусiднього лiска на них летить щось темне з вогняними очима. Вона злякалася, заплакала, перед чуваючи щось недобре, а парубок заспокоював ïï й розраджувати словами. А в цей час Сава прокрадався до Рахiри. Вiн принiс ïй з дому крадькома взятi борошно й сир. Вони почали розмовляти, лаяти батькiв Сави й брата, якi все повчають хлопця. У Рахiри Сава почував себе вiльно, робив, що хотiв — пив, палив тютюн. Рахiра мала над ним якусь силу, казала слухати ïï, тодi буде вiн, Сава, багатим Ґаздою, а вона — його Ґаздинею. Настав жовтень. Федорчуки iз сумом та плачем проводжали Михайла. Хлопець теж iз жалем прощався з худiбкою, з полем, зi стежиною, де стрiчався з Анною. Зброï вiн не любив з дитинства i вважав ïï чимось скритим та небезпечним. Михайло звик до спокою i ритму, спорiдненого з природою, а мiсто з його гамором та поспiхом знесилювало його душу. Минали тижнi, а Михайло нiяк не мiг звикнути до життя в казармi, у нього навiть закралася думка про дезертирство. Батько приходив тепер майже щотижня, приносив домашнi гостинцi, розраджував, умовляв. Дикi порядки армiйськоï служби були нестерпнi для Михайла, особливо пiсля того, як капрал примусив жовнiрiв (Вилизувати смiття з пiдлоги в казармi. Щодня була якась новина: там один умер, тут побив кiнь якогось на смерть... там якийсь стратився.... Якось на солдатах узимку випробовували намети. Тi виявилися непридатними, й багато новобранцiв ледь не загинули вночi через мороз. Мати гнiвалася на Саву й казала, що вiн не отримає землi, якщо буде знатися з Рахiрою. Сава виказував, що батьки люблять Михайла бiльше i дбають лише про того, а вiн зробить так, як сам захоче.  Пани виïхали до мiста, Анну ж мати з ними не пустила. Тепер дiвчина служила у попових панночок. З Михайлом вони бачилися на Великоднi свята. Хлопець просив ïï потерпiти й почекати, поки вiн прийде зi служби, тодi всiм i скажуть про себе. Минув рiк. Усе було так само — Федорчуки працювали бiля землi, на свята очiкували сина й переживали та плакали за ним. Якось Па маневрах у спеку бiля криницi Михайло випадково штовхнув лейтенанта, i той так побив парубка, що не можна було й пiзнати. Анна пiшла на прощу й дуже щиро молилася. Люди хвалили — яка побожна, а потiм виявилося, що має грiх — от-от стане матiр'ю. Усi дивувалися, мати й брат лютували, але не дiзналися, хто батько майбутньоï дитини. Тодi вигнали з дому. Оскiльки не було в неï товаришок, то прийняла ïï прихильна до неï Докiя й пообiцяла не кидати в тяжкiй годинi. Анна пасла худобу, шила й чекала Михайла, який вирiшив, що скаже батькам про одруження на день свого патрона — святого Михайла. Якось Рахiра зустрiла Анну, почала розпитувати ïï, намагаючись щось дiзнатися про батька дитини, переповiдала сiльськi плiтки. Анна розлютилася й сказала, що про Рахiру думають у селi. Дiвчата так посварилися, що Анна навiть ударила Рахiру й сказала, що Iвонiка й Марiйка нiколи не згодяться на невiстку-чарiвницю й ледащицю. Рахiра поскаржилася Савi й сказала, щоб покарав ïï кривдницю. Через деякий час Анна зустрiла на стежцi Саву, глянула в його страшнi очi й зомлiла. За чотири днi до святого Михайла в Iвонiки трапилося нещастя. Собака напав на теля, те злякалося, стрибнуло через плiт i розпороло собi живiт. Худобину довелося дорiзати. Це звiря призначалося Савi, й вiн був прикро вражений та засмучений. Вирiшили з Михайлом пiти в сусiднiй панський лiсок уночi, щоб набрати дерева й вiдремонтувати огорожу. Михайло, який був у вiдпустцi, не хотiв iти, бо вважав це за крадiжку, але пiшов. Вранцi Марiйка клопоталася по господарству, чекала синiв, щоб хто iз синiв прийшов забрати ïжу. Але побережник (лiсник) принiс страшну новину — Михайло лежить у лiску застрелений. Мати, в чому була, кричучи, кинулася туди. Швидко зiбралася громада й жахалася — кому Михайло завадив, кому вiн ворог? Iвонiка того дня рано-вранцi пiшов до мiста у справах, швидко все залагодив i, не вiдпочиваючи, потягся додому, бо на душi був якийсь неспокiй. Наче грiм ударив, коли побачив мертвого сина на возi. По хвилi спитав, де Сава (а його не було!), та умовк. Багато людей зiбралося в хатi. Всi плакали за добрим хлопцем. Та ось ледве ввiйшла Анна й кинулася до Михайла. Батьки сполошилися, вони не вiрили, що ïхнiй син i є батьком майбутньоï дитини Анни. Це був сором. Вони почали проганяти жiнку, а та кинулася до Сави з криком, що той убивця. Марiйка кричала на неï, гнала геть з хати, а на Михайловi виступила свiжа кров. Одна свiчка впала, покотилася й загасла бiля нiг Сави. Батько вийшов на двiр i став гаряче молитися. Вiн зрозумiв, що за землю пiдняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! Що iншого тут не могло бути, а чужий не сповнив свого страшного злочину. Як одинак надiявся колись дiстати всю землю. Але як сказати на власного сина, що — вбивця? Другого дня приïхала комiсiя. Встановили, що стрiляли зблизька, що вiн був би живий, коли б вчасно надали помiч. Коли розпитували людей, Сава був блiдий i трясся, мов у пропасницi. Лiкар звернув на нього увагу, подумав, чи не холера, бува. Пiдiйшов i побачив на бiлих шароварах у того крапельки кровi. Сава пробелькотiв, що це вiд зай ця. Саву запiдозрили, обшукали бурдей, але нiчого не знайшли. Коли робили розтин тiла Михайла, викотилася куля, i батько непомiтно ïï пiдiбрав. Вiн ïï упiзнав — такими кулями користувався лише Сава. Але Iвонiка не мiг стратити й другого сина... Саву забрали до мiста. Суддi наказали ховати того ж дня, хоч як батько не просив вiдкласти це до завтра. Пишне поховання вiдбулося, а поминки робили в тому, ж лiсi, де загинув хлопець. Анна народила близнят, двох хлопчикiв. Докiя потримала ïï в себе до весни, потiм Анна мусила пiти на роботу. За намовою Докiï вирiшила пiти до батькiв Михайла, може б, вони прийняли до себе хоч одного онука, але Марiйка вигнала жiнку iз соромом i клятьбою. На Рiздво, коли Марiйка була сама в хатинi, пiдiйшов якийсь чоловiк пiд вiкно й сказав, що бачив, як брати йшли разом до лiсу, а говорить вiн це тому тiльки тепер, бо не хоче мати каменя на душi. Через брак доказiв Саву вiдпустили, i вiн знову пiшов до Рахiри, кажучи, що не потребує батькiвськоï землi, пiде з жiнкою на заробiтки до Молдови. Анна носилася з божевiльною /гумкою вбити Саву, i той однiєï ïï боявся, став навiть до церкви ходити. Вона кидалася на нього, як тигриця, де б не зустрiла. Та померли близнята Анни, i вона майже збожеволiла, бродила полями безтямна, заходила до хат, не пiзнаючи нiкого. Зайшла й до Iвонiки. Той тяжко картав дружину, що не прийняла онукiв. Адже ж вона була Михайловою, i не просто так люди з розуму вiд жалю сходять. Пiсля того Анну вiдвезли до шпиталю, i село внесло за неï кошти. Пройшло шiсть рокiв. Iвонiка й Марiйка працювали на землi, як Н ранiше, i все йшло за Михайлову душу — годували обiдами бiдних. Саву вiддiлили, дали половину хати в селi, а землею не надiлили — хай сам заробляє ïï. Марiйка сама прийшла до думки, що Сава — братовбивця, й почала його ненавидiти та клясти, а Рахiру лаяла й била, де зустрiчала. Петро, Докiïн брат, став лiсником i одружився з Анною. Живуть уже п'ять рокiв. У хатi рiвновага й лад, невтомна праця й твердий ясний розум. Петро аж помолодшав. Народився у них хлопчик. Надумали його вiддати до школи, щоб не прив'язувався до землi, бо не кожного вона щастям надiляє. Iвонiка потайки вiд Марiйки записав на хлопця найкращий лан Михайла. Для Анни з Петром ïхня дитина — найбiльша втiха, виповнення ïхнiх надiй та мрiй.   Коментар Повiсть Земля висвiтлює одвiчнi проблеми — людини i землi, злочину й кари, батькiв i дiтей. Трагiчна iсторiя родини Федорчукiв — це новiтня iнтерпретацiя християнського мотиву братовбивства, хоч i написана за реальними подiями, що вiдбулися в с. Димка, де жила якийсь час О. Кобилянська. Цьому творовi притаманнi глибокий психологiзм та символiзм у розкриттi образiв. Так, Михайло i Сава — протилежнi психологiчнi типи. Марiйка та Iвонiка — уособлення цiнностей народноï моралi, Сава i Рахiра — втiлення духовноï деградацiï, образ Анни передає трагедiю шляхетноï, чутливоï душi в жорстоких обставинах тогочасного сiльського життя. ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863-1942)   Ольга Кобилянська народилася в мiстечку Гура-Гумора на пiвднi Буковини (тепер це Румунiя) у родинi дрiбного службовця. Батько був галичанин, а мати, спольщена нiмкеня, з любовi до чоловiка вивчила украïнську мову, прийняла греко-католицьку вiру й виховала сiмох дiтей у пошанi до украïнських традицiй. Родина Кобилянських переïжджає до м. Кiмполунга, i тут, серед розкiшноï природи, минає дитинство та юнiсть Ольги. Дiвчина вiдвiдувала початкову народну школу, де навчання велося виключно нiмецькою мовою, вдома розмовляли польською, а батько наполiг, щоб дочка вивчила ще й украïнську мову. Ольга дуже любила читання й музику. Навчання в дiвочiй нормальнiй школi батьки змогли сплатити лише до п'ятого курсу — треба було давати освiту й синам. Далi дiвчина продовжила навчання самостiйно i стала однiєю з найосвiченiших жiнок свого часу.  Лiтературною творчiстю О. Кобилянська почала займатися ще 13-14 рокiв, писала вiршi й оповiдання нiмецькою мовою. Знайомство з дiячками фемiнiстичного руху Н. Кобринською та С. Окуневською змiнило свiтогляд Кобилянськоï. Пiд впливом цих жiнок вона стала писати украïнською мовою, виробила власний лiтературний стиль. Коли батько вийшов на пенсiю, родина оселилася в с. Димцi. Спостереження за життям тамтешнiх селян стало поштовхом до написання повiстi Земля. Через два роки Кобилянськi переïжджають до Чернiвцiв, тут Ольга житиме вже до кiнця днiв своïх. Письменниця входить у коло прогресивноï iнтелiгенцiï. Вона пише статтi про рiвноправнiсть жiнок iз чоловiками, спiвпрацює з рiзними виданнями, створює низку оповiдань i повiстей: Вiн i вона, Царiвна, Що я любив, Нiоба, Некультурна, Природа, Земля, У недiлю рано зiлля копала, Через кладку, За ситуацiями, Апостол чернi та iн. З 1903 року О. Кобилянську переслiдують сiмейнi, особистi драми — хвороба матерi, нещасливе кохання, важка праця по господарству i своя власна хвороба. Але письменниця продовжує плiдно працювати на лiтературнiй нивi. У 1926-1929 роках у Харковi виходить дев'ятитомне зiбрання ïï творiв. У 1941 роцi румунська воєнна жандармерiя встановила нагляд за О. Кобилянською, i тiльки смерть врятувала ïï вiд розправи.

Метки Земля, ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА 10-х РОКIВ XX СТ., Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА 10-х РОКIВ XX СТ, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА, 10-х РОКIВ, XX СТ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Земля