Людина



Категории Ольга Кобилянська ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Пан Епамiнондас Ляуфер (У деяких виданнях — Ляуфлер. — Ред.) жив у добрi часи. Цiсарсько — королiвський радник, вiн мав велику повагу, вплив i немалi доходи. Була у нього i слабка сторона — пристрасть до спиртних напоïв. Але цього поки що нiхто не помiчав. У Ляуфера було чотири доньки i один син, якого любив до нестями, вважав своïм майбутнiм. Мати так само обожнювала сина, не раз у мрiях бачила його лiсовим радником в елегантнiй колясцi поруч iз багатою жiнкою, а навколо усi йому з повагою низенько кланяються. А ще краще, якби вiн став лiкарем або й надвiрним радником. Це так гарно звучить! Якщо ж згадати, що багато великих людей вийшли з низького стану, то йому це зовсiм буде неважко, адже вiн син лiсового радника, а не якогось там пастуха. А те, що Герман — Євген — Сидор не любив учитися, матiр недуже засмучувало. Хiба багато є таких, що люблять ту науку? Вона ненавидiла висушених тверезих професорiв, якi мучили ïï синочка, називали упертим i злим. Тим часом пiдростали доньки. Природа не обдiлила ïх красою, а панi радникова посилала, як водиться, вчитися французькоï мови й музики. Оскiльки батько займав високе становище у суспiльствi, то удiвчат не було вiдбою вiд женихiв. Одне непокоïло матiр: двi середнi дочки, Олена й Iрина, любили читати серйознi книги. Особливо Олена. А потiм ще й так палко розказувала про них молодим людям, що юрбою ïï оточували. При цьому сперечалася, розбирала, i в ïï устах звучали такi пекучi й небезпечнi слова, як соцiалiзм, натуралiзм, дарвiнiзм, питання жiноче, питання робiтницьке... Мати не спала ночами з тривоги, що дiвчина хоче йти зовсiм iншим шляхом, якiй призначено природою. А слова доньки про рiвноправнiсть мiж мужчиною i жiнкою, про те, що жiнкам треба вчитися i самим себе забезпечувати, викликали у неï сором i лють. Про таку небезпечну поведiнку Олени, яка губить легкодушно свою будучину i вiдстрашує вiд себе i вiддругих сестер женихiв, говорили й товаришки панi радниковоï. Вони радили ïй заборонити Оленi читати книги i висловлювати подiбнi крамольнi думки. Смiялися: Хто ж буде дома ïсти варити, наколи жiнка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха — ха — ха! Однак мати нiчого не могла вдiяти з Оленою i не наважувалася застосовувати силу. Тим бiльше, що за нею, як тiнь, пiднiмалася сестра Iрина i завжди знаходила слова, щоб заспокоïти матiр i виправдати вчинки сестри. До них iнколи приєднувався й молодий чоловiк, студент — медик Стефан Лiєвич, який приïхав додому на канiкули. Чого вiн тiльки не розповiдав! А його слухали, нiби апостола правди. Про те, що в Швейцарiï вже давно поширилася жiноча емансипацiя, що жiнки навчаються в унiверситетах, прагнуть бути самостiйними i рiвноправними з чоловiками. Тут же вiн побачив сонне царство, а якщо якась жiнка намагається збудити сонну сестру, ïï висмiюють i засуджують, як, наприклад, Олену. Йому за це навiть соромно. Олена вiдповiдала, що це наслiдок нещасного виховання та вкорiненого пересвiдчення, що думати — знати пристоïть мужчинi, а жiнцi має воно служити за оздобу. Мати ненавидiла Лiєвича ще й за те, що вiн нiколи не знаходив доброго слова для ïï сина, а, навпаки, при кожнiй нагодi читав нотацiï за його недостойну поведiнку i лiнощi. Пiзнiй вечiр пiсля великоднiх свят. Було тихо, тiльки чувся шум гiрськоï рiчки. Навколо величаво пiднiмалися Карпатськi гори, верхiвки яких магiчним сяйвом освiтлював мiсяць. З невеличкоï хатини вийшли Олена i Лiєвич. Сьогоднi у них прощальний вечiр, бо Стефан змушений поïхати на два роки, щоб закiнчити навчання. Вони не знаходять слiв, щоб висловити своï почуття. Вiн просить ïï говорити, щоб назавжди запам'ятати голос коханоï. Вона з усмiхом питає, що, може, йому ще й присягу на вiрнiсть зложити? Стефан говорить, що вiрить не в присяги, а у силу любовi, i розпитує, що вона подумала у першу хвилину, у другу, третю, коли побачила його... Олена вiдповiдає, що полюбила з першоï хвилини, коли зрозумiла, що вiн говорив правду, не боявся нiколи i нiчого. I з другоï хвилини, коли переконалася, що вiн цiльна натура, задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного егоïзму, а людини людяноï... ïй подобається i те, що не перетворював себе в модну малпу, не дуже дотримувався умовностей свiтського життя. Стефан висловлює жаль, що родина Олени його не терпить i може присилувати ïï вийти замiж за когось, на ïхню думку, достойнiшого. Але Олена вiдповiдає, що цього нiхто не може зробити проти ïï волi i просить вiрити в любов, а поки що ïхнi заручини — таємниця. Пристрасно прощаються, цiлуючи руки i просячи один одного триматися цi два роки розлуки, любити i вiрити. Прийшли новi часи i принесли радниковi великi клопоти. Хоч для сина Германа — Євгена — Сидора наймали репетитора, вiн щоразу приносив за кожне пiврiччя все гiршi i гiршi свiдоцтва. Батько лютився, а сестри ховали брата, поки не пройде батькiв гнiв. Мати заспокоювала, казала, то вiн ще молодий, прийде час — усе налагодиться. Радник вiдходив серцем, заспокоювався i збiльшував синовi суму кишенькових грошей. Згодом навiть купив йому золотого годинника i коня. Потiм таємно милувався, який син вправний вершник, i пообiцяв, що вiддасть його служити в гусари. Нарештi навчання Сидора закiнчено. Вiн поïхав на однорiчну вiйськову службу. Разом з ним вiдiйшло i щастя родини Ляуферiв, бо незабаром стало з'являтися безлiч векселiв за борги сина. Пан радник же все частiше затримувався у кав'ярнях, iнколи там i ночував. Його слабка сторона перемогла. Якось Ляуфер сидiв з товаришами за склянкою горiлки i жалiвся, що син доведе його до жебрацтва пиятикою, картярством i прочим ледарством. Товаришi заспокоювали, мовляв, вiн ще молодий, прийде час, оду-мається i виправдає найкращi сподiвання батькiв. Хто з них у молодостi не поводився таким же чином! Лiкар жалiє приятеля i говорить, що у нього ж iще двi незабезпеченi доньки. Йому заперечують, що дiвчата, вийшовши замiж, самi себе поза-безпечують. Адже Олена уже, мабуть, заручена з К — им? Батько вiдповiдає, що донька не хоче за нього замiж, бо не любить. Ляуфера пiдняли на смiх, сказали, що у нього вдома бабське панування i що це недопустимо, щоб дiвчина вiдмовлялася вiд замiжжя лише з причини нелюбовi. I ранiше вибирали собi жiнку за домовленiстю, та й нiчого — звикали, жили добре, тим бiльше, що жiнка — як молодий кiнь, почує сильну, залiзну руку, так i подасться. Коли йшли додому, лiкар запропонував радниковi поговорити з Оленою, кажучи, що вона добра, шляхетна i не захоче, щоб родина страждала вiд бiдностi. Аби лиш забула того... I тiльки тут батько дiзнався, що його донька зустрiчалася зi Стефаном Лiєвичем, навiть була таємно заручена. Потiм трапилося нещастя: молодий чоловiк набрався десь у шпиталi тифу й помер. Олена тяжко переживала, навiть захворiла, тому й звернулася за порадою до лiкаря i змушена була йому все розповiсти. Батько дуже образився, що останнiй про це дiзнався, i попросив свого товариша поговорити з дочкою, умовити ïï. I лiкар дiйсно прийшов поговорити з Оленою. Вона була сама, на диво спокiйна. Батькiв приятель став говорити, що дiвчина повинна думати не лише про своï почуття, а й про обов'язки перед родичами. Олена гостро вiдповiла, що не мож iнакше збирати, як сiялось i що батьки самi виннi у негiднiй поведiнцi ïï брата. Тодi лiкар вирiшив викласти всю гiрку правду: всi вони знищенi, ...ïï батька через якусь — то суму, котру мав у себе в сховку й котроï недоставало, вiддаляють зi служби. Олена вражена, але каже, що вона була до цього готова. I не бачить виходу з такого становища. Тодi лiкар пiдказує — вийти замiж за К-ого, який незабаром проситиме ïï руки. Дiвчина категорично вiдмовляється, бо не любить його: А подружжя без любовi се, по моïй думцi, бруднi вiдносини. Старий чоловiк аж розсердився, доводячи, що ïм нiкуди дiтися, якщо не прийде звичайна мiсячна платня, адже старша сестра сама має дiтей i до того ж скупувата, на платню Iрини — вчительки музики — теж не проживеш. I хто ж буде догодовувати батькiв, адже вони вас вигодували, виростили? Тодi Олена вiдповiла: Вiдповiдно до моïх сил, вiдповiдно до моïх здiбностей, а властиво вiдповiдно до мого знання, котрим мене мiй батько i теперiшнiй устрiй суспiльний вивiнували, хочу собi сама заробляти на кусник хлiба, а заробленим щиро дiлитися з родичами... Однак задля обов'язку проти волi сковуватись з мужчиною, з обов'язку його i себе оббрiхувати... В чiм менi тут добачувати святiсть обов'язку, коли самий сей обов'язок стане брехнею? I сказала, що вона має розважливий критичний розум i не зверне з раз обраного шляху, готова боротися з незлагодами життя, бо вона — людина. Якось через два тижнi пiсля цiєï розмови повернувся радник додому сильно напiдпитку i в лихiм настроï. Жiнка почала йому докоряти, жалкукк чи, що вчасно не наложила ... поводiв на нього. Чоловiк зло розсмiявся i сказав, що у неï немає сили навiть доньку свою приборкати — вона й слухати не хоче про замiжжя з К — им, хоча це було б порятунком для усiєï сiм'ï. Тут почулися легкi кроки й увiйшла Олена. Вона була з пачкою нот i сказала, що йде до Маргарети, а повернеться пiзно. Мати лише кивнула, а батько грiзно став на порозi, питаючи, яке дiло вона має до вчительки музики у такий час i в таку погоду (надворi був дощ i сильний вiтер). Олена вiдповiла, що вона за грошi переписала ноти i повинна ïх сьогоднi вiднести. Батько розлютився: Що? За грошi намазала ти ту дрань отут? Отже ти вiдважуєшся менi ще i в тiм нечесть робити? I продовжує, що не може порядним людям у лице подивитись, коли згадає, що донька вiдкидає поважного чоловiка, й замiсть того, наче бiдолашний писар, маже ноти за грошi; що безчестить моє iм'я, цiлу мою родину; що хоче за всяку цiну вiдогравати якусь роль. Вони продовжували сваритись, докоряючи одне одному та ображаючи. Однак Олена сказала, що нiяка сила свiту не стопче в менi мислячоï самостiйноï людини i що вона нiколи не буде жити брехнею. Батько знову почав кричати i проклинати дочку, кажучи, що вона все одно пiдкориться йому, тому що ще неповнолiтня. II До тiєï самоï хатини, звiдки вони з Лiєвичем виходили три роки тому, прямувала тепер Олена. Тут жила стара вчителька Маргарета С, зараз, правда, уже для неï не вчителька, а щира порадниця i подруга. У кiмнатi були затишок, спокiй i звучала музика Шопена. Олена, як вона це часто робила, тихенько сiла в крiсло i поринула у спогади. Саме пiд таку музику Стефан i зважився сказати ïй про свою любов. Яка одинока незабутня хвилина! В якiм неописанiм зворушенню находився вiн тодi — звичайно спокiйний, гордий! Признання його тодiшнє було лиш вiдгомоном тоï музики — скована пристрасть. А вона? Найнiжнiшi нерви дрожали, тремтiли в нiй. Адже обоє носили в серцю любов, однак i обоє були гордi, вразливi, i одне не хотiло другому признатись, аж таки вiн перший почав... ...Се була сила глибока, могуча, пiднiмаюча сила, котра не знає нiяких перепон, нiчого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони i звичаï, i час з трудом збудували... Пiзнiше стара дама закiнчила грати i увiйшла зi свiтлом до кiмнати. Вона не здивувалася несподiванiй гостi, бо так бувало часто. Олена сказала, що хоче написати листа К — ому, щоб вiн не приходив просити ïï руки, не принижувався, адже вона його не любить i вiдмовить. Маргарета почала умовляти Олену пiдкоритися, доводила, що К — ий — непоганий молодий чоловiк, добрий (забрав до себе матiр)* i вона незабаром звикне. На це Олена гостро вiдповiла, що це егоïст i чоловiк гордий, вiн не раз хвалився перед Стефаном, що його нiчого не дивує, усе вiн скуштував i нiяка жiнка не в силi довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед про кож-ду, що потрiбував би лише палець надставити, а мав би ïх десять нараз. I про неï особисто сказав, що вона за допомогою своïх iдей робиться... така iнтересна в родинному гнiздi, але коли б вiн захотiв, то одразу б полишила цi iдеï i не смiла б менi ïх у мiй дiм заводити. А до делiкатноï кухнi, яку я люблю, вона й не пасувала б. Отже, ким би Олена для нього була? Нiчим бiльше..., як ключницею його дому... Маргарета подивувалася такiй мовi дiвчини, ïï суворiй правдi, але не хотiла, щоб вона йдалi ступала тою тернистою й небезпечною дорогою. Тому сказала, що слухаючи ïï, можна подумати, що чоловiки зовсiм не мають добрих прикмет. Адже ж i Стефан, очевидно, мав якiсь недолiки? Олена вiдповiла, що так. Був нудний педант, був заздрiсний, був гарячка. А ще мав спадкову схильнiсть до пияцтва, i це ïï дуже непокоïло, але думала, що взаємна любов допоможе перебороти лихо. То ж чи може вона вийти за нелюба? Ми вели б неустанну боротьбу мiж собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то вiн не звернув би нiколи з шляху, раз обраного; а я, Маргарето, не єсьм натурою, котра б могла зносити на своïм карку панування другого. Стара вчителька вiдповiла з жалем, що такi думки не доведуть до доброго, адже ж зовсiм не краще бути самотнiм, нiкому не потрiбним, та ще й у бiдностi. То ж треба вiтати К — ого як свого ангела — спасителя. Олена вiдповiла, що нiколи, краще вмерти. Маргарета сказала, що не вмирається так легко, i в неï була така думка, коли помер чоловiк, але ж живе, чекаючи кiнця. Дiвчина замислилася, зайшовши думками у безвихiдь. Дiйсно, що ж ïй робити? Чим ïй зайнятися? До писання не мала таланту, а всяке дилетантство було ïй ненависне. Вона розумiла, що повинна дотримуватися своïх поглядiв, бо пропаде, як тисячi перед i за нею. I думка свiту для неï неважлива: Анi ïх хвальба, анi ïх догана не були нiколи в силi постановити для мене якесь правило! Єдина мрiя — що настане час, коли справедливiсть перестане бути якимось даром ласки, ...жiнка не буде примушена жертвувати свою душу фiзичним потребам. От коли б ïй дали поживу... душi; ...серйозну, тривалу працю... Маргарета ïй говорить, що вона забула про матерiальнi потреби, на це Олена вiдповiдає: Моральна нужда i абсолютна бiднiсть — се одне й те саме. Наслiдки ïх однаковi. I просить паперу, щоб написати листа К — ому з вiдмовою. Жiнки попрощалися холодно i нiмо. Вони обидвi зрозумiли: щось ïх роз'єднало пiсля цiєï розмови. Чаша горя, яку довелося випити родинi Ляуферiв, ще була неповна. Герман — Євген — Сидор закохався, але дiвчина залишилася глухою до його почуттiв i вiдмовилася стати дружиною. Хлопець не знайшов нiякого iншого виходу, як вистрiлити собi в лоб. Невдовзi радника усунуто зi служби, i гарнi, золотi часи залишилися в минулому. Найстарша дочка Ляуфера вийшла замiж за старого, але багатого чоловiка i проживала далеко вiд родичiв, раз чи двiчi на рiк пишучи листи. Сестри не були мiж собою близькi, тому Оленi було важко писати листа з проханням дати в оренду частину поля за мiстом, що належала зятевi. Вiдповiдь чекали довго, нарештi зять погодився на невигiдних для Ляуферiв умовах, але дiватися було нiкуди. Родина виïхала в село. Найменшу сестру старша забрала до себе — доки звикне. Минуло п'ять рокiв з того часу, як Ляуфери проживали на селi, вiдлученi вiд iнтелiгентного свiту, вiд усякого товариства. Життя ïх було тихе та сумне, приправлене бурхливими вибухами пияцтва Ляуфера. Нiхто не здержував його тепер вiд такоï поведiнки. При суперечках впадав у злiсть, поводився, наче божевiльний, навiть кинув одного разу молотка на дружину. Тепер головувала в родинi Олена. На ïï плечах спочивав гаразд цiлоï родини. Адже Iрина вийшла замiж, але повдовiла i повернулася додому, а наймолодша, Геня, жила у родинi старшоï, де привчалася до господарювання: За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити ïï на добру Ґаздиню i охоронити ïï вiд усякоï вищоï освiти, котра в нашiй родинi вiдiграла таку нещасну роль... (так написала найстарша сестра). Був осiннiй сонячний день. У селi панувала тиша. Багато людей поïхало на ярмарок. На полях нiкого не видно, давно вже весь урожай позвожено додому. Сумний i непривабливий це був вид. Веселив око лише один темний дубовий лiс, до якого охоче звертали вiдпочити мандрiвники. Туди попрямувала й Олена. Вона була така ж гарна, як i п'ять рокiв тому, тiльки лице потемнiло та обгорiло, а бiля уст уклалася морщина, котроï перше не було i котра надавала тепер цiлому лицю вираз глибокого суму й утоми. Якi ще мали бути наслiдки життя у вiдривi вiд усяких товариських зносин, в тяжкiй працi i в безперестаннiй боротьбi з журбою? Немає тяжчоï кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергiйних, а надто iдеально уложених натур — як таке життя. Олену лякало, що й вона незабаром перейде в розряд людей байдужих, котрi турбуються лише про фiзичний добробут, тобто матерiальний достаток. Вона билася, як той спiйманий орел, у пошуках виходу з цього становища, але не бачила його. Олена задивилася на мурашник, що був поблизу неï i пригадала статтю вiдомого росiйського критика Д. Писарева Бджоли. Як багато почуттiв пiднiмалося в ïï душi колись проти трутнiв. Тепер вона читала дуже рiдко. Згадала знову про лист, дiстала з кишенi i прочитала уже в котрий раз. Найстарша сестра писала, що хоче продати землю, яку вони орендують, то ж хай заздалегiдь домовляються з новим господарем, iнакше через рiк опиняться без оселi. Панi радникова, колись гарна i горда женщина, зломилась. Коли Олена розповiла ïй про лист, та лише заплакала. Iрина часто хворiла, а найменша сестра, уже доросла, повернулася i тяжко працювала на полях нарiвнi з чоловiками. Сподiватися на чиюсь допомогу чи пораду було нiчого, тому Олена й не розповiла родинi про негативну вiдповiдь нового господаря землi, а намагалася в котрий раз сама знайти вихiд. Раптом почувся тупiт кiнських копит, i вона побачила малий легкий вiзок, у якому сидiв молодий чоловiк, по одягу видно, що лiсничий. Олена радо привiтала його й дозволила себе пiдвезти. Почали говорити. Фельс, так звали цього ïï знайомого, говорив багато, розповiв, що залишається на службi у барона, що купив ще одне село i замiнив собi коня. Дiвчина похвалила коня, сказала, що хотiла б навчитися правити кiньми, але це, напевно, важко. Фельс радо пообiцяв навчити i навiть дав у ïï розпорядження свiй вiзок. Вона взяла поводи, а молодий чоловiк сказав, що треба тримати сильно, а це для жiнки з ïï нiжними руками важко. Тодi Олена, не соромлячись, сказала, що цими нiжними руками вона витягає п'ять — шiсть вiдер води для худоби, якщо цього нiкому зробити. Фельс здивований прямотою дiвчини, хоч i погоджується, що в господарствi iнакше не можна. I розповiдає, що його знайомi дочки священника теж дуже господарнi, особливо старша, панна Омелiя. Вона дуже образована, грає на фортеп'янi, i у неï вiн бере журнали читати. Олена трохи вражена i питає, чим та панночка йому подобається, але Фельс вiдмовляється вiдповiсти, говорячи, що вiн цього не знає. Дiвчина зрозумiла, що не любив вiн узагалi думати, а був бiльше чоловiк чувства. Сказала, що й вона може дати йому книги для читання. Сама ж зараз не читає, не може... Раптом конi рвонули вбiк i ледь не перевернули вiзок. Фельс ухопив поводи твердою рукою i люто вдарив коней. Потiм повернувся до неï i м'яким голосом спитав, чи вона не злякалася. Олена вiдповiла, що стала боязлива, бо рiдко виïжджає. Усi конi при роботi, а чужих просити не хоче. Фельс сказав, що мусить щодня виïжджати своïх коней, тому може ïх давати ïй. Однак Олена зауважила, що сама не поïде; зiйшлися на тiм, що виïздитимуть разом. Через чотири днi в ту саму пору Фельсiв вiзок знову зупинився перед помешканням Ляуферiв. Фельс привiз дiвчину додому. Олена була стомлена, але привiтним i лагiдним голосом просила його приходити ще. Пiсля цiєï прогулянки Олена стала сумна, мовчазлива. З домашнiми поводилася роздратовано, навiть рiзко. Коли ж Iрина вимовляла iм'я Фель-са, дiвчина уникала ïï погляду, а та не розпитувала, хоч бачила, що з сестрою щось дiється. Чекала, поки сама розкаже. Одного разу панi радникова стала допитуватися в Олени, коли та напише листа новому власниковi землi. Дочка вiдповiла, що треба ще зачекати. Мати засумнiвалася, чи принесе це чекання порятунок, але Олена запевнила, що все буде гаразд, а ся дiвчина не говорила нiколи на вiтер. Тут увiйшла Iрина i спитала, що це сестра знову бере на себе. Тодi Олена нiби жартома вiдповiла: — Вас беру на себе! Обидвi стояли бiля вiкна та дивилися на сумний осiннiй краєвид. Iрина помiтила, що сестра мала дуже змучений i засмучений вигляд. Сказала, що ïй передавав вiтання Фельс, якого вона зустрiла в учителiв. Олена була в замiшаннi, а Iрина продовжила, що ïй здається, нiби Фельс цiкавиться Оленою. При цьому додала, що вiн добрий чоловiк, але дуже ограничений... Та пiдхопила: Так, так, але всежтаки вiн маєдоходи; а головна рiч: вiн добрий чоловiк!.. Iрина в тривозi i здивуваннi подивилася на сестру. Адже та не могла полюбити такого чоловiка, а якщо й полюбила, то що це була за любов? Вона не розумiла... Олена йшла повiльно, щоб заспокоïтись. Було дуже нiяково перед сестрою, що обожнювала ïï, i тепер роздумувала, чи є в неï любов. Потiм стала думати про Фельса, намагаючись вiднайти у ньому щось привабливе для себе. Але не знаходила, хоч вiрила, що його любов не могла не вплинути на неï. Любов має те в собi, що наколи походить вiд симпатичних осiб, викликає i в нас настрiй, подiбний до любовi... Олена часто стрiчалась iз Фельсом, причому на самотi. А якщо хтось iз родини з'являвся вдома, ставала мовчазною i шукала собi заняття на кухнi. Коли випав снiг, лiсничий почав приïжджати щонедiлi i забирати усiх на прогулянку. Часто бувало, що катав саму Олену, щохвилини питаючи, чи ïй не холодно. Вiн зовсiм втратив свою смiливiсть щодо неï, а вона, навпаки, — говiрлива, весела, зовсiм ним заволодiла. Iнколи вiн починав розмову про щось, не передчуваючи, що говорить проти ïï поглядiв. Олена спиняла на ньому гордий, холодний погляд, i вiн бентежився.
— Чого говорите про речi, котрих добре не розумiєте? Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви є, i не думайте йти другим пiд лад! — Тиранка з вас, панно Олено! — Чого мене слухаєте? Не робiть сього, наколи вам неприємно. — Чому ви до мене такi гострi? — питав з вимушеним усмiхом. — Завсiгди маєте щось на менi критикувати, а менi се болить. — Я не хочу, щоб над вами хто глумився, — вiдповiдала вона м'яким, перепрошуючим голосом. Вiн ïй одразу все прощав, цiлував руки i був би стерпiв, хоть би вона й ногу на карк поставила. Вона це вiдчувала, i у неï зростала вiдраза, що вiн ïй не противиться, а охоче пiддається ïï сiтям. Одного разу Фельс ледь ïй не освiдчився, а вона вiдштовхнула його такими рiзкими словами, що той, мало не заплакавши, подався геть. Потiм перепрошувала його, говорячи, що вона така нещаслива. I це було правдою. Настав Великдень. Олена оглянула господарство i повiдсилала парубкiв та дiвчат до церкви. Сама пiшла на город i журливо задумалась. Навiть природа, що оживала, не розiгнала ïï сумних думок про майбутнє. Мимо саду йшла стара Катря, мати сiльського старости, i привiталася, як велiв звичай. Спитала, чи не йде дiвчина до церкви, а потiм стала розповiдати про те, скiльки гостей з'ïхалося до панi лiсничихи, скiльки там усього напекли. Подарувала писанку i побажала, щоб за рiк Олена ïла паски уже не сама, а з чоловiком та дiтьми, бо ж не годиться дiвувати увесь вiк. Згадала й свого покiйного Iвана. Вiн був добрим господарем i чоловiком. Як любив ïï! Хоч i частенько бив. Але то чоловiковi можна, на те вiн i чоловiк. Не дурно й кажуть: Жiнка не бита, а коса не клепана — одно й те саме! Оленi ж, за те, що вона читала ïй листи вiддоньки, Катря побажала стати панею молодого пана лiсничого. I розповiла, що той купив недавно таку корову, якоï у селi ще й не бачили. Того самого дня пiсля обiду зiйшлися гостi, запрошенi Оленою i ïï родичами: старi вчителi з синами, надлiсничий, священик з родиною i молодий Фельс. ïли свячене, бажали добра, здоров'я, потiхи з дiтей та онукiв. Потiм старi бажали молодим, а молодi — самi собi. Тодi старшi, розчуленi, залишили любу молодiж саму. Нiхто так не мiг гордитися у той день своïм гумором, як Олена. Очi сяяли, коси спустила на плечi, здавалася набагато молодшою. Фельс не зводив з неï очей, i вона не полишала його увагою. Усi присутнi милувалися i говорили, що з них вийде добра пара. Iринка мала вигляд дуже утомлений. Вона слiдкувала за сестрою, вiдкривши для себе ïï таємницю (одружитися з нелюбим, але багатим), i дуже непокоïлась. Спочатку намагалася розбити цей план Олени, потiм говорила з нею, але сестра вiдповiла, що ïм усiм потрiбне пристановище. Iрина плакала, говорила, що не може прийняти такоï жертви, але Олена втiшала ïï, що робить це задля родичiв, хоча насправдi ïï найбiльше тривожила хвороблива Iрина, яка без неï пропала б. Гiрко було спостерiгати Iринi за тими ловами, як висловилася Олена. Сьогоднi усе мусило вирiшитися. Олена з нетерпiнням чекала, поки роз'ïдуться гостi, а бiльше всього боялася, щоб Фельс не став освiдчуватися, бо сьогоднi вона надто знервована й утомлена. Коли гостi попрощались, Олена пiшла в кiмнату шукати якусь хустку. I тут до неï пiдiйшов Фельс. Вiн був дуже блiдий, а очi палали гарячим вогнем. — Олено! — Що ж? — Я не знаю. Я... — I я не знаю... — Оленочко! — повторив вiн. — Бажаєте чого-небудь?.. — Так. Се бачте... ви... Вiн ïï боявся. ïï ж взяла колишня дика нетерпеливiсть й вона задро-жала на цiлiм тiлi... — Ви знаєте, що ви такi гарнi — гарнi... Вiн станув нараз близько перед нею, i вона зачула вiд нього вино; але в тiй же таки хвилi, заки вона змогла се завважити, пiрвав ïï палко до себе. Вона скричала й вiдтрутила його далеко назад. ïï обняла сильна, несказанно глибока фiзична вiдраза. — Тихо! — кликнув вiн у сильнiм зворушенню. — Я вас люблю, Олено, не завдавайте менi болю!.. Брови його стягнулися грiзно; закусивши долiшню губу, глядiв на неï заiскреними очима. — Чому вiдтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жiнкою! — сказав вiн пристрасно. Вона стояла перед ним, оперта о стiну, блiда, з широко отвореними очима, з дрожачими нiздрями, у важкiй боротьбi. Сильно товклося в грудях ïï серце. Ноги дрожали пiд нею, i вона не змогла уст одтворити. — Олено, дорога, вiдповiжте менi! Вона мовчала. — Чи ви втратили мову? О, скажiть лише одне слiвце. Вона ледве глянула на нього, опiсля закрила розпучливим рухом лице i застогнала. Вiн зсунув лагiдно з лиця ïï руки та шукав ïï очей. Вона вiдвернула голову вiд нього. — Ви не любите мене? — прошептав, глибоко зворушений. — Не хочете бути моєю жiнкою? Не хочете? Минула мала хвилина, в часi котроï чути було лише ïï важкий вiддих. — Коли так, то простiть! — Я хочу, Фельс! О боже, я хочу, хочу... — вирвалося з ïï уст. Коли Фельс почув це, то кинувся обiймати i цiлувати Олену, а вона мовчки зносила тi любощi. Було вже пiзно опiвночi. Мiсяць ясно свiтив у кiмнату сестер, заливався спiвом соловейко, розмiрено йшов годинник, але його тикання часом переривав гiркий нервовий плач. Олена втiшала: — Не плач, Iринко! Iринка вiдповiдала, що вона не може, у неï серце розривається, благала, щоб сестра не робила цього. Тодi Олена сiла на лiжку i зареготалася упiвголоса, як божевiльна: ' — Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов? Врештi я була мiж вами найсильнiша, то хрест нести припало менi. То ж хай Iрина не будить у нiй колишню людину, не мучить сумнiвами, адже вона виконала своє завдання. Сестри затихли. Олена лежала, немов у полум'ï, й думала про нього. Але так нi до чого й не додумалася, задрiмала. I приснилося, нiби величезнi морськi хвилi все ближче пiдходять до неï. Шумлять грiзно, а мiж ïх шумом чути гучний, могучий голос. Все ближче до неï пiдходив той голос, зворушуючи аж до глибини душi. Серце ледь не вискакувало, не розривалося. Хотiла крикнути, обiзватись, але море раптом стало спокiйним i гладким, а по його золотавiй площинi ступав мужчина, високий, вiдважний, з сяючим чолом: прямо пiдiйшов до неï i ...усмiхнувся... I не дивувалися вони, що так довго не бачились. Любувались собою i сперечались, а мiж тим шумiло море прастару звiсну пiсню, пiсню про любов. А сонце горiло на заходi червоним сяєвом... Через мiсяць увечерi на подвiр'ï Ляуферiв зiбрався натовп селян. Стара Катря ходила мiж людей з пляшкою горiлки i частувала, примовляючи: За здоров'я молодих! Ворота були вiдчиненi, i на подвiр'я заïжджали вiз за возом з весiльними гостями з усiєï околицi. Фельс настояв, щоб весiлля було гучним i пишним. Запрошенi займають своï мiсця у святково прибраних кiмнатах, а панi радникова проходжується мiж гостями. ïй здалося, що повернулися старi добрi часи. Звiдкись взялася давня зарозумiлiсть у цiй прибитiй роками i горем жiнцi: Вона подала ласкаво надлiсничим руку, а вчителiв привiтала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона i не проживала з ними нiколи у ближчих товариських вiдносинах. Вони нiби вперше, i то з ласки, знайшлися в ïï домi... Вона пишалася, що ïï доньку вибрав найгарнiший мужчина в околицi. А особливо тiшила стару панi купа весiльних подарункiв, i серед них — велика скринька зi срiблом на дванадцять персон, яку подарував Фельсiв барон. Приïхала на весiлля i Маргарета. Вона постарiшала i посумнiшала. Ходила мовчки по кiмнатах i слухала панi радникову, яка ïй розповiдала про нареченого. Та хвалилася, як Фельс любить Олену, який вiн добрий, i що вiддав ïм маленьку хатинку в мiстi. Матерi з Генею легше буде там жити, а Iрина залишиться, звичайно, з Оленою. Далi панi радникова говорить, що Фельс добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловiк, i Олена буде з ним щаслива. Маргарета на це лише прошептала: — Дай Боже, дай Боже... Вона не може забути, що Олена так бездумно вiдмовила К — ому. Вiн тепер суддя, має великi доходи i живе безжурно, одружився з донькою багатого броварника. Мати сказала, що нiчого, нема нiчого злого, щоби на добре не вийшло. Ще невiдомо, як би до них поставився К — ий, чи був би такий прихильний. А що не так склалося, то винен тiльки той безталанний Лiєвич. Маргарета весь час думала про Олену. Зустрiвшись, вони обидвi збентежилися. Олена сказала: — Бачите, Маргарето, я таки вiддаюсь! Зацiкавленi гостi сидять, перешiптуються, чекають молодого з молодою. Молодий незабаром приïде, а от де вона? Iрина, з виглядом як на похоронах, сказала, що молода зараз з'явиться, вона пiшла на кiлька хвилин у свою кiмнату. Олена, у довгiй бiлiй сукнi, справдi заховалася в одинокiм кутку, який ïй ще лишився. Вона була зайнята дивною роботою — виймала зi скриньки один лист за другим i, не дивлячись, роздирала ïх. Нарештi залишився один. Взяла до рук, але не витримала i вирiшила прочитати в останнiй раз. Що твiй медвiдь коли — небуть i заслабнути, а навiть i в лiжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрiй посилаю тобi своï записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до лiжка, а сам десь полетiв по якогось лiкаря, а самота така страшна, то й хочу по змозi до тебе говорити. Хотiв би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолi — твою легеньку малу руку... тодi й не болiла би вона так сильно. Я собi уявляю, що ти тут бiля мене, сидиш на лiжку... бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише мiй бiль усмирити. Я переконаний: ти б се iнакше робила, як ми, лiкарi, а воно би, певно, скорше перейшло. Ах, скiльки мав би я тобi говорити! Маєш ще три мiсяцi перед собою — а потому Великдень. Я все вiдкладаю на Великдень... душа так повна, ти мене знаєш... так, але лежачи, писати утомився... Це були останнi слова Стефана, писанi для неï. Василь переслав ïх Оленi. Дiвчина притиснула листа до уст, а потiм подерла його на дрiбнi шматочки. Вона пiдiйшла до вiкна i закрила лице руками. З вiкна долiтав чудовий запах лiлей. Тихо шумiв лiс. Незабаром почула, як пiд'ïхав вiзок. Вона добре знає, хто ним приïхав, чий це короткий, голосний смiх. Ноги пiд нею задрижали, у вухах щось бринить, а горло здавили корчi. Нерви напруженi до краю. Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло ïï — одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цiлоï глибини своєï душi! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку... Чи — його? — Адже вона винувата!! Сама, самiсiнька вона... I чим вона оправдається? Що вона людина?.. Вона заллялась несамовито смiхом. ...Приклякнувши до землi, вона ридала нервово — судорожним плачем; а коли увiйшов вiн, пiдняла руки, немов би просила порятунку. Вiн пiдвiв ïï i притис до грудей. — Ха — ха — ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усi дiвчата перед шлюбом!!. 1891. Село Димка, на Буковинi.

Метки ЛIТЕРАТУРА 40-60 ХХ РОКIВ XIX СТОЛIТТЯ, ЛЮДИНА, ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Людина